Я виходжу надвір, я лякаюсь. Навколо
гори сміття і калюжі бруду.
Й куди погляд не кинь - наче замкнуте коло.
Хтось це терпить? А я не буду!
А їм байдуже все, їм начхати на всіх,
тим що недопалки кидають в землю -
наче вистріли в серце. Страшний їхній гріх.
Вони дивляться тупо - в побілену стелю.
Свято пройшло, ранок тоне в багнюці.
Двірники плавають човнами по морю.
Солодко спиться байдужій падлюці.
Та вготовано й їй сто пудів горя.
Колись, коли зморшки збентежать обличчя,
і радості буде - лише двоє внуків,
які вже не знатимуть, що таке "чисто",
тоді й пригадають молодість, суки!
А внук все хворіє й хворітиме завжди,
бо дихати нічим, бо все запаскуджено.
Простіть мене. Так, можливо я надто
про все це розказую зараз так збуджено...
Всі хочуть красиву і чисту країну.
Та дай їм на завтра її ідеальну,
всього за добу перетворять в руїну,
а може ще й гірше, - вщент зовсім спалять.
І серце тривожно розгойдує тіло.
Стривайте! Огляньтесь навколо на мить.
Сонце поблідло, природа зомліла.
Нарешті настала пора щось робить.
