Посміхнулась востаннє й лишилась навіки лежати
Серед квітів осінніх і ґречних незваних гостей.
Тепер дошки соснові й земля – твоя рідная хата,
А я вже сирота, напівдикий сумний Лорелей.
Безтурботність Христа вже тебе огорнула тихенько –
Він-бо любить тебе, так як сліпо кохала мене.
Тіло вже не болить, тож спочинь, моя рідная ненька,
Незабаром побачимося, дуже швидко буденність мине.
Ти нарешті мене зрозумієш настільки чудово,
Що посієш добро та й розкажеш про всіх: хто є ким.
Я ж скучатиму довго і писатиму тихо й нервово,
Хай лишається мертвим те, що геть не потрібно живим...
(жовтень 2003 р.)
