Ця зверхність міста верхнього
Не раз спускала нас додолу
До самих сподів наших сподівань
Дитячих випромінювань душі
Спокут і споминів юнацьких
Нас тішили проекти проекцій власних
За ними не вбачали
Що камінь плинний, а стіна – міняє колір
Від снігу і дощу щодень минає
Намистини цеглин втрачають цілість
Уклін тієї вулиці мов вигин шиї
Вологої від поцілунку (злива)
Він біля пам’ятника діячеві культурному
Бринів мов гімн, спадали краплі
Ти колись сказав: «Я так люблю цей вигин»
На фотокартці твоє обличчя й зображення речей
Що досі вдома недоречно без жодних натяків присутні
Наступна світлина про це засвідчить
Стара різьбована деревохата, пороблена руками тих,
Хто і не сподівавсь узріть сучасні кам’яниці
Так само як мене, а я ж на власні очі цю хату зрю,
Збираю пил з архіву меблів - не відібрать минуле
Таке знайоме, миле, і воднораз - забуте, зникле
Десь на сталевім радіогорищі
Вишковані позначки героїчної доби
І досі мітять панораму в очікуванні на новоприбулих
Випростувачів зі скла сліпого
Торуючи життя їм не завбачить долі
А та вже зараз стукає в зіниці
Досіль не запластовані шибками
***
Ти позираєш з пагорбу в бінокль часу даремно
Майбутнє простору давно відоме
Мов мить, захоплена в полон фотоальбому
