Як небо не хоче, то хоч би й у море. Зі скелі.
Бо небо таких не приймає: калік недобитих.
Та ж ні, то не кров, то заграва тече аквареллю.
І падають зорі, мов з хлібу пшеничного крихти.
І я розсипаюсь. Назавжди. На попіл. На листя.
І вплетена туго у вітер лечу в межичасся.
Не треба зізнань. Вони більше нагадують вистріл.
Бо ж ранять не менше. І чорним малюють зап’ястя.
