Все, що написано
мною,
заколихано десь
у серці
воно сконало
у гною...
Може, спалити дійсність,
може, продати хату ?
Та дитинчат повернути
тих, що вмерли наглою смертю
від моїх же власних ласкавих рук...
Не випустив їх на волю?
Ні,
бо не мав одчаю...
А згодом вони завмерли,
Дитинчаток моїх зграя.
Будуть смердіти довго,
Отруювати безпечність.
Безапеляційність та беззастережність
потвори
вбила їх.
Знову чудовисько-буква
заплуталась в платті картатому,
бо довго слугувала хвостатому –
роздувала йому горнило,
А зараз чорнилом
прикрилася
врилася в сьогодні
тільки рило й видно
не можу знати, як мені, а росіянину „стыдно,
завидно
обидно!..”
І така от сволота
тягне дрота до мого рота:
Рибу-мене задушити хоче
серед ночі...
