Небо затягнуте молочним туманом,
Напевно янголи літають))
Я вкотре прокидаюся у хмарах...
Навколо ні душі, лишень напівпрозорі штори,
І так самотність люба в очі зазирає,
Тебе мабуть вона до краю обпікає…?!
Мені ж вона дарує рай безмежний!
Ось так я помираю, душу роздираю,
Кричу-мовчу, що так тебе кохаю,
Але тебе чомусь немає…
Не хочеш бути в моїм раї?
Тобі, мабуть, так важко уявити мої вікна,
Котрі я мушу відчинити, ними жити.
Мені ж не сила витримати каяття,
Коли не поряд я...
Усі думки, сердечні ритми, почуття,
Все там де ти, моє життя!
Мій місяць сходить уночі і вранці,
Красень, мов у вишиванці,
За ним важко вслідкувати,
Коли не видко неба, що кохати?
Я знов одна у цьому морі,
Так тихо тут в страшні пустелі…
А все ж нема тут покарання,
Лише постійна порожнеча огортає,
Її все важче оминути, заганяє...
Тебе ж мені так важко зрозуміти:
Чи є ти янголом, без сліз та крил?
Чи ти мій найцінніший скарб,
Чи так, звичайна не проста людина,
Котрій віддам усе, і без питань
«навіщо» і «для чого»…?!
В мені усе горить,
І божеволіє до скону,
І погляд твій пронизує наскрізь...
Я знов займаюсь,
І спопеляюсь знову
В твоїх руках, обіймах і піснях…
