Коли приходить брудне жовте світло,
я не вірю йому, і воно відходить –
світ не такий.
Коли приходить біле аптечне світло –
із контор, із магазинів,
із перукарень з білими жалюзі,
із лікарень,
я не вірю йому, і воно відходить –
світ не такий.
Коли золоте сяйво з’являється –
із оксамитного листя, коли вітер куйовдить крону,
із привітання подорожнього на безлюдній дорозі,
із випадкового слова будь-де й будь-чийого,
із відблиску вікон веранди, на якій нікого немає,
із порожнього двору, на якому нікого немає,
з напівтрухлої колоди, яка вже давно лежить отут коло річки,
із завзяття роботи, яка нікому не треба,
із серпанку, який парує в очеретах на болоті,
з найзолотішого спогаду – він такий живий,
що я не відрізняю його від реальності,
із чистого духу лісу, який сильніший за світло аптек,
із чужого простирадла, що сохне і його полоще сонце –
я проходжу повз нього по трасі і мені немає діла,
я радію, що це не моє простирадло,
далеко від тих, хто приніс папери уранці в суху кімнату –
оформитись на роботу –
так скисає день ледве почавшись, мені немає до того діла,
я хочу прокидатись уранці і пити воду з відра,
я не хочу вертатись у білі контори.
Золоте сяйво – коли я не помічаю демонів світу,
тоді я дивлюсь на нього, скільки можна,
воно нескінченне, воно найсильніше.
Але й воно відходить, і я не дивуюся,
я не знаю, який світ.
2004
