Ти усміхаєшся щасливо уві сні,
А я ховаю сам від себе вогкість вій,
Щаслива мить, врочистий буревій,
І плавлять серце думи, світлі і ясні.
Зів'яле сонце докотилося межі,
І виграє у його сяйві листопад,
Неначе трон – цей наш з тобою сад,
І тому так приємно в мене на душі.
Гаряче листя все недобре спопелить,
А листопад – неначе ковдра нам на двох.
Віднині нам позаздрить навіть Бог,
І моє серце то сміється, то щемить.
Щось незбагнене у одне єднає нас,
Мої легені повні подиху твого,
А навкруги – і золото й вогонь,
Не мають влади вже ні простір, ані час.
Вустами вогкими торкнусь твоїх очей,
Розвію сон і на твій шал перетворюсь,
Здолаю все, але тобі скорюсь,
У потаємне стану зоряним ключем.
Легкий зефірний дотик пальчиків твоїх,
Уразив м'язи, скам'янілі від напруг,
Просякнув мозок медом і ущух
І десь на дні очей проміння жмутком ліг.
Невже то – осінь, наша перша осінь
Усе фарбує кольором жаги?
Ми ще такого не знали досі,
Як схожі наші, наче різні береги.
