Сповивала, наглядала, годувала і захляла
У степу серед волошок руки смерті цілувала
На розірваному небі білі хмари пропливали
І в розхристану сорочку з інтересом зазирали.
- От картина, так картина:
Поміж персами дитина!
Як нам хочеться дощити
І дитину оживити!
А земля й собі гуділа і травою їх укрила
Між ногами молодиці красний явір проростила
Під руками цвіли рожі, чисті-чисті, білі-білі
І на щічки вранці роси джерела пускали цілі.
- От невдача, так невдача,
А дитинка вже й не плаче!
Ми ж роси не жалкували,
Все маленьке оживляли!
Тільки люди, що послали молодицю по волошки,
Не хотіли співчувати бідолашній анітрошки
Розірвали їй намисто, розкотили по усюдах,
Гомоніли, що найбільша правда все-таки у людях.
- От невдаха, так невдаха!
Здохла, підла сіромаха!
А дитя її байстрюче
Треба скинути із кручі!
