Коли зранку пульсує навколишнє,
витанцьовують мухи білі,
зображаючи дивні фрески про життя
прийдешніх. Укриваючи
нечепурні лавки обезкровленими тілами,
ховаючи від світу світ, а від мене
твої солодко-сонні очиська. –
Відчуваю, що я одна із решти
Знекровлених гомо ґобіліс,
що пройдуть з небуття – в забуття…
Чи волай, а чи мовчи -
не розсунуться хмари, підперті стовпами
струм не зникне і не струсоне
твої сонно-солодкі очиська.
Просто крапає крапля краплинно.
I невпинно цей день зображає
блаженства кривляння.
Я сідаю в сріблясту машину. –
І неквапно вона від’їжджає.
І кінець запитанням…
