Біля воріт старенького будинку ,
Руками спершись на облуплені штахети ,
В ранкових променях стояла жінка .
А по дорозі -- школярі , букети ...
А їй давно спішити вже не треба ,
Не кликали чомусь на перший дзвоник ...
Лиш вересневе прохолодне небо
На неї спогад мимоволі зронить.
Щороку серце вчительське в надії ,
Чекає вересня початку , наче чуда .
Згадають .хто розумне й вічне сіяв ,
Покличуть . є ще в школі добрі люди .
Давно не говорила з чоловіком ,
Не донесуть уже старі недужі ноги ,
Туди , де вже не перше літо
Над ним ромашки від роси вологі
А серце від самітності не твердне ,
Бо старість все вразливіша стає щороку .
Лиш прибіжить сусідка добросердна ,
У проміжках життєвої мороки .
Весною хтось заходив випадково ,
З цукерками приніс пакунки .
Сама не їла ,лиш поклала в сховок ,
Чекають ,може хтось приїде із онуків .
Засохли ласощі , зів"яли квіти
Під тими фотографіями дорогими .
Та не везуть здаля онуків діти ,
Затуркані турботами своїми .
Старенька вчителька , знайома й рідна .
Ласкавий усміх зморшки згладить на обличчі --
Я ще живу , я ще комусь потрібна !
І спогад в молоді роки ще кличе .
Зітхнула .Тихо двері зачинила .
Святковий день минає , добрим сонцем вмитий .
В чеканні знов біля віконця сіла ...
Дай Бог за рік до вересня дожити !
