Мертвим снігом зникай – незворотніми східцями вниз...
Віт розпечених дух і байдужа душа блискавиці
Із якої тюрми, із якої сичать рукавиці,
Схоже – вирвалась пісня на простір, мов кинутий спис.
А ти спинишся тут і угрузнеш у товщу років,
Проростеш у людей і загубишся майже назовсім.
Не побачивши, хто ще по морю вертається босим,
Щоб не ввірувать в те й не подати від страху руки.
А не зрадити як? – краще б півень той клятий закляк...
Найдоречніше слово позичиш в німого для пращі,
І запустиш (утратиш), немовби зомлілий пияк,
У єдиному світі таких нероз’їжджених колій.
І збагнувши: як зміг пережить потрапляння в «ніяк»,
Біле тіло, як бриз, з очманілого зиску оголюй.
* * *
Біле тіло, як бриз, з очманілого зиску оголюй,
Між будинків-пір’їн утікай з «віднедавна» в «тепер».
І не треба пояснень, отих, що в безпам’ятстві стер
Колом життєповтору – таким нерозімкнутим болем.
У полоні крижин укривається самість міська.
Не торкатися неба, то вже забагато для прірви,
Де дитяче вагання від щастя окрайчик одірве,
І збагне, скуштувавши, що істина надто слизька.
Бо замертва, як риба, котрій і не мріять про волю,
На обличчях планет проковтнувши останні дощі.
Хай долається відстань найперше в самотній душі...
Не зникає рука, і не плаче, і водить по колу...
Забираєшся вище, де прагнуть рости спориші,
Від солодкого дня з дна, що в серці не вгледіть ніколи.
* * *
Від солодкого дня з дна, що в серці не вгледіть ніколи,
Крок струною закляк і не зна, бо на «знати» – табу:
Хто і звідки іде у таке необхідне «забуть»,
Листя пізнє турне привітавши цілунком неволі.
З несолодких постів до солодкого слова біжиш,
Забуваєш і зради, і біль у надщербленім серці.
І доносиш з глибин відголоски неписаних версій,
У яких загасає нам двом недосяжний Париж.
І для завтрашніх сліз сіль вантажити довго і вперто,
Хай земля заболить і здригнеться від присмаку віз.
Щоб сичати вогнем і зі спокою, щоб не померти,
Як руде лисеня, осінь ввійде схвильовано в ліс.
Із бажанням старіти, отак нерозумно і вперто,
Для історії ми – лиш нащадкам полишений хмиз.
* * *
Для історії ми – лиш нащадкам полишений хмиз.
Без коштовних гробниць і без книг, поцінованих пеклом.
Поряд з холодом смерті з окрайцем надії ще тепло,
Коли хтось у людині небільший за світ умістивсь.
Для підйому туди, де лоза виноградна чека
Розродитись вином, щоб світитись, мов явлені німби.
Омертвілі уста, не порізані пошепки ніби...
І не бризне вогнем не підставлена ліва щока...
Серед інших князів ти ще – ваша величність байстрюк,
У колодязі гніву тримаєш отруєне дійство,
Коли душу здірявить, як міль, зачароване місто,
А всі інші убивства з безкарністю зійдуть із рук.
І захочеться правди такої гіркої над’їсти,
І, забулькавши в горлі, озветься незнайдений звук.
* * *
І, забулькавши в горлі, озветься незнайдений звук
На схолоджених снігом блаженних тайнописах рани
Перелічених зрад і стигматів померлої рами
Від портрету Джоконди – харизми неспійманих рук.
У молитві скупій отверзаєшся болем своїм –
Божевіллям кохань, нерозділених майже ніколи.
Повертаєш борги і на коло вертаєшся голий
Де розлоге тепло незворушно і тихо стоїть.
І у шкірах овечих такі нетипові вітри,
Наче очі згасають – від синього кольору в сірий
Невідомих людей – неспокійних чеканням вітрил,
Щоб втікать звідусіль, як втікають сполохані звірі,
Зрозумівши єдине, що нам наділили від гри:
Кривда – тільки початок надмірних ходінь од довіри.
* * *
Кривда – тільки початок надмірних ходінь од довіри.
Поміж слави й зневаг, балансуючи зовсім невміло,
Де давно у тобі жовтим карликом сонечко сіло,
І прокинувся біс, щоб на темряву радісно зирить.
В межиріччі людей відсьогодні ні вправо ні вліво,
Лиш ковтати потоп чи прохати Содом і Гоморру,
І тікати від себе, від всіх та від панського двору,
А куди загубитись, мов голка, від Божого гніву?
Розтоптати мирське, крок зробить до Людини від Звірів,
Заблукати в селі, не дійшовши до змерзлої хати.
І не буде спасіння і буде нестерпно не знати,
До яких холодів нам призначать дістатися цілі.
І тоді Евридіка згадає про схований фатум –
У яке вороття не устигнуть Орфеєвій лірі.
* * *
У яке вороття не устигнуть Орфеєвій лірі
Із вокзальних прощань, обіцянок смішних і хмільних,
Вогняного змовкання із внутрішніх ліній війни
Одиноких очей – ще комусь недарованих лілій.
І наповнення змістом в дорозі знайомства і зради,
Із простого сюжету торкаючись вежами літа,
Щоб у липні не знати сакральної ємності літер
Ув обличчях акторів із згадками манії влади.
І звільняють тілесність, – долати найперший підйом.
Аби ти вибирав, чи примітив тебе провідник,
Що наповнений вщерть не дарами святими, а злом.
Від якої душі ти тікаєш вогнем по стерні,
Затоптавши у землю надовго небажаним сном
Від чужого зчужіння очей почорнілий сірник.
* * *
Від чужого зчужіння очей почорнілий сірник –
Неможливість бажання палити торішнє «кохаю»,
Сива блискавка зрадить раптово й по-братськи, як Каїн,
Полохливим білінням лякливо-змарнілих осик.
І тікають морози такі непотрібні нікому,
В тимчасовості хутра зникоміші, мабуть від поспіху,
Щоб давилася вулиця у невстиганнях до «восьмої»
Героїчних людей, що спросоння занурені в кому.
Гомін вухо причепить, а схоже – будяк до ноги.
Донкіхотська спокуса – самотнє вертання за спокоєм,
У побаченім дійстві вниз поцілятися соколом
У очах нерухомих страшної примари сови,
Що більмом приростала аж до ялини високої
Біля болю, мов сіль, у щонічному кроці сивин.
* * *
Біля болю, мов сіль, у щонічному кроці сивин
Відчувається постріл усіх недоречностей наших.
У свічадах кривих, поглинаючих придбаний кашель,
Практикуєш своє нечутливе звертання до спин.
Із усіх міражів, із тілесного виміру згинь,
Здоганятимуть – смійся, вчепившись листком за хвилину –
Полонянку жовтневу, цю осінь, в очах невгасиму,
Що вже точно до скону із суто місцевих княгинь.
Не помічену щирість, як бризки святої води,
Із обличчя під’їзду кому передбачено спити,
Наче знаєш, навіщо ти змусиш себе осудить
На непотріб життя, на невдалий останній епітет.
І, як новий завіт, що народжений в небі судин
Ще тримається літер одне невідкохане літо.
* * *
Ще тримається літер одне невідкохане літо,
Павутинка надій на застиглому мармурі тіл.
І, як мертве обличчя, згасає застелений стіл
Поміж нашим бажанням скраєчку від вічності тліти.
Безсердечної правди, що вістрям нанизує кроки
Неприхованих зрад поспіх у крововиливі злив,
Щоб колись заблукавши, відтоді не видатись злим,
Нез’являннями сонця надто, як прірва, глибоким.
І зривається вітер надломленим голосом світу,
Наче від «не убий» усвідомлення спалених крил.
У повернені знаки чоло зможе зморшками гирл
Запитань безпричинних впустити полатані сіті,
Де крізь одяг душі, тобто гріх, що приріс, наче пил,
Не впізнати чужих перехресть, перекраяних слідом.
* * *
Не впізнати чужих перехресть, перекраяних слідом.
Серед скверни і змій у каральному ігрищі лез,
На останньому злеті, де вже і не згадують честь
І від посмішки болю приходить прозріння убитим.
Заглядає у серце весна – а чи зможе любити?
Чи простить суперечність минулих своїх безнадій?
Невідома країна, в якій невідомо ти чий,
Над чиєю рукою малюєш і щастя, і біди.
Над чиїми вустами збираєш і хмари, і хвилі,
І холодну сльозу над собою одненьким-самим.
Як же швидко бува: з найдорожчих – в немилі.
Чорним болем рушник наступити, зробивши німим.
Не чекаючи лиха, забутись у вбивчому зіллі
Захололих бажань, не дістатись яких нам живим.
* * *
Захололих бажань, не дістатись яких нам живим,
Ти стискаєш ці квіти – проста недовірлива ніжність.
Проростає любов у майбутнє, в минуле, у вічність,
І вертається погляд на втрачену стежку зими.
І на вільні місця замість нас холоди і сніги
Безуспішно приносять назбирані запахи часу
Виринанням сльози, що забулась у хвилі екстазу,
Якщо вчується шепіт чи визріють кроки глухі.
І годинник впізнає, коли не проб’є і «семи»,
Незнайомців самотніх від сірого кольору схожих.
І не вивести спогад з-під шкіри – спадковану пошесть,
Наче в царстві своєму лиш крок від царя до суми.
Час призначений буде – колись відкупитися може
І не кається вітер, бо час воздавати самим.
* * *
І не кається вітер, бо час воздавати самим.
І не відати правди, уперто шукаючи істин,
Серед болю на дотик до всіх невідомостей лізти,
Наче Фенікс повстати, згорівши від зради, зуміть.
Засинать Вавилону не час. І не час підіймать
А чи башти до неба, чи навіть людину до Бога,
Бо захочеться більше, коли утечеш від простого,
І душі забажає, мов їжі, нечистого рать.
У сирітських очах швидко злива забуде про злих.
І примружаться краплі торканням осінньої міді,
Ще не маючи права на свій нескуштований гріх,
Як мовчання уплетений синім смерканням у віти.
До останньої краплі ми випили щастя доріг –
І ніхто світ за очі з порожнього світу не піде.
* * *
І ніхто світ за очі з порожнього світу не піде,
Як ніхто і не з’явиться в цій беззворотній ріці,
Наче щось невловиме тримаєш наївно в руці,
Мов йому і втікати тепер ні до чого та й ніде.
Де вертаються люди, бо знають ілюзію смерті,
Не питаючи дозвіл, цілують невидиму тінь.
І прощаючи всіх, ще шукають утрачений дім
В білих рунах облич від чекання до черепа стертих.
Догасають хвилини. Між ними устигнути жити,
Повертаючи спокій, розгублений начебто скрізь.
І від того завити, що ми – нерозважливі діти,
Не збагнувши, як доля так хитро водила за ніс.
А коли звечоріє і тут буде нікуди дітись –
Мертвим снігом зникай – незворотніми східцями вниз.
* * *
Мертвим снігом зникай – незворотніми східцями вниз,
Біле тіло, як бриз, з очманілого зиску оголюй.
Від солодкого дня з дна, що в серці не видно ніколи.
Для історії ми – лиш нащадкам полишений хмиз.
І, забулькавши в горлі, озветься незнайдений крик.
Кривда – тільки початок надмірних ходінь од довіри.
У яке вороття не устигнуть Орфеєвій лірі –
Від чужого зчужіння очей почорнілий сірник.
Біля болю, мов сіль, у щонічному кроці сивин
Ще тримається літер одне невідкохане літо.
Не впізнати чужих перехресть, перекраяних слідом, –
Захололих бажань, не дістатись яких нам живим.
І не кається вітер, бо час воздавати самим,
І ніхто світ за очі з порожнього світу не піде.
