Кохання – штука не всесильна.
Без неї, все ж, прожить – ніяк.
Ото прийшло воно й до мене
Немов натхнення. Ні, маніяк.
Таки маніяк, бо мучить дуже,
Стискає серце аж до п’ят.
Його позбутись в раз не можу,
Та й важко з ним. Біда, ось так.
Кипить, бурлить – не википає
Бісівське теє почуття.
Його ігнором витискаю –
воно ж вчепилось як реп'ях.
Слава Всевишньому, що розум
Включитись вчасно все ж зумів.
Нехай опісля – також добре –
та, як боєць, він все стерпів.
Мій розум – ясний, ніч – глуха.
У серці ще димлять пожари.
Та від гріха подальше я
Сховаю ті свої кошмари.
Багато слів вже написала,
Згадати, все ж, забула я:
Оте кохання – то мужчина,
Що мов павич надув хвоста.
Якщо подумать дуже добре –
то, може, й має з чого дуть…
Та, все ж, на світі він – людина,
А люди всі любові ждуть.
Хіба, закралася ось думка,
Що не людина він зовсім?!
А Ангел, що спустився з неба,
І кружить голови усім.
Вбіжить з очима божевілля,
На диво, мудру річ верзе.
Скажіть, та хто же ви, мужчина?!
Хоч на хвилинку киньте все!
Із виду – так собі – чотири,
з хвостами трійки позаду.
Та в середині… в середині…
О, Боже, скарб!!!? На дно іду!
І смішно, й грішно, можна плакать,
Що за тридцятку довгих літ
В душевне море – ім’я скрите –
Нирнути так ніхто й не зміг.
Чи то так глибоко у ньому?
Чи просто брудно й важко плить?
Бо, певно, раз змочившись в ньому,
Те місце довго ще болить.
Чи тільки місце, якщо зразу
Ота інфекція повзе
Все вище, вище – прямо в розум
Та виїдає геть усе.
Лікарство, все ж, найти можливо,
От тільки як – скажу не я.
Бо в море теє окунулась,
Ба, бальше, вдаль я поплила.
Від мого борсання у ньому
Штормити море почало.
Та це – лиш хвилі темні ззовні,
А в середині – тихе дно.
Мені на зустріч виплив Айсберг,
На ньому сонце в вишині.
Мене торкнулась синя глиба,
Та я ще, знаю, не на дні.
Бо Айсберг тільки ранив душу,
Убити він її не зміг.
Кораблик ж вправі плисти далі,
Й любити море є не гріх.
Та жаль, що плесо є могутнім
Над усіма, хто є у нім.
Проте, існує й бік зворотній –
Бо є й пустелі на землі.
Надію вперту буду мати,
Що сила синьої води
Свою енергію спрямує
На щастя чиєсь – тільки жди.
Було б ще добре, якби море
Цінило кожну краплю в нім.
Хоча, брешу я певно кльово?!
Бо любить вже воно в собі:
Ці хвилі, глибину безмежну
І навіть те, що губить тих,
Хто ризикнув покинуть берег
Та в водах десь його затих.
От тільки мій кораблик – диво,
Бо на високім гребні хвиль
Зумів він встояти красиво
І ще й набратись повен сил.
Нехай спочатку дно "світило"
Й вода борти ламала, хай.
Та це кораблика зміцнило,
Наступне море – буде рай.
Отак ще трішки помандрує,
Й покине з часом воду ту.
Кораблик – любить і цінує
І ті моря, що позаду.
Весело байка починалась,
Кінець міг бути теж такий.
Та видно море запишалось,
Кораблик ж, бачте, не лихий.
Тепер із сильними бортами,
З відкритим парусом пливе.
Нехай гудуть старі ще рани,
Вони – це пам’ять, що живе.
