Вмерти - і не прокинутись зранку,
й не бути готовою до чаєпиття.
Не думати про негаразди, гоніння
на вільних, на босих – тих,
що стрибають з даху,
що йдуть попереду, циркулюють
мов кров всесвіту -
навколо землі
спокушають тіні і мерехтять.
Лови! – і лови твої увінчаються успіхом!
Дивлюсь. – І дива приходять в мої очі.
Живу. – І життя примушує змінювати життя.
А як вмерти, коли чаєпиття – священний
обов’язок довгого сумного ранку?
Без цукру. Буває гірко, або вишукано-гірко, чи приємно
і нудно від жовтого цукру, коли
неочищений солод раптом накриває горлянку,
мов целофан, чи яскраві слова про
все те, що ти хочеш почути саме сьогодні.
І зараз я зумію злетіти, якщо не спиниш
мої поривання, мої гріхи, мої надії
залишаться тільки солодкою
целофановою обгорткою. Яка зашурхотить
між пальцями і злетить, мов божественна
срібна птаха. До висот, до третього ока
бетонного хмарочоса…
