Сідаючи в жовтий громадський транспорт
(така собі поранкова звітність)
кожного разу
на зупинці латишева,
думаю про гілмора,
слухаю кадишеву.
така от отруйна невідповідність.
синість сидінь і синість вікон:
фарби з нафти і фарби неба.
може колись я до цього звикну.
може колись я у цьому зникну.
а може так треба.
чи ні?..
сідаючи ранками в жовті машинки
я знаю, колись, із пустої зупинки
візьмеш і зайдеш ти.
а чому б тобі не зайти?
от.
сядеш занадто поруч. торкнешся ліктем.
будеш дивитись крізь мене на раннє місто,
бачитимеш мене.
дійсну.
безвісти зниклу.
так ми будемо їхати,
(ти – від пустої зупинки, я – від зупинки латишева)
згадувати дейва гілмора,
слухати надю кадишеву.
а потім мій контролер
зумисне так:
треба платити.
мито_на_літо.
опустиш руку в нагрудну кишеню.
грошей нема.
дарма
що ...
контроль на лінії.
що ... долоні мої хронічно сині:
бо завжди кладу їх на скло
до якого щокою синьою
тулиться Синій Бог.
ти поспішиш,
знайдеш
велике й гаряче
стиснеш в долонях: на, заплатиш за двох
й.о.м.у.
решту лиши
а я заплáчу.
ти...
ти ж бачив,
ти точно бачив
що мій контролер вийшов
ще дві зупинки
тому...
