Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Бо не вмію отак наче пластир – одразу й боляче.
Ми прощалися, наче грішили: у тиші й поночі.
Так не можна любити – себе і тебе неволячи.
Так не можна піти – без останніх німих «Прости».
Розбивались краплини об землю, а ми об час.
І Едемський ставав Гетсиманським безжальним садом.
І до бруку тулилася тінь і шукала розради.
Її ніч прийняла у імлі засвітивши лампаду.
Так буває: втрачаєш усе, що ти мав ураз.
Забуваємо мовчки. По черзі. Наступний – ти.
Відболіло. Забулося. Пам'ять людська куценька.
Та колись же зустрінемось. Серце у грудях тенькне.
Обернешся? Навряд. Я торкнуся тебе легенько.
Тільки в погляді буде останнє німе «Прости».
Відповідь Щоденника:
І будеш ти тільки такою, як хочеш сама.
Поглянеш на світ по-новому, вдихнеш по-новому.
Обдуриш печаль і до біса відправиш утому.
Бо це не кінець, це лиш лютий, а отже зима.
Сліди на порозі. Його подарунок. Ну що ж.
Змети їх мітлою і спогади з пам’яті витри.
Ти знаєш, мала, ностальгія болюча і хитра.
І так докучає, як днини серпневої дощ.
І годі шукати його у провулках вузьких.
А раптом побачиш – пройди і не видай печалі.
Люби і співай, і живи як захоче надалі.
І більше таких не стрічай – на кохання скупих.
