Останній промінь вкрала
Байдужа ніч. Її безмежні крила стискають чорноту,
Темрява холодно змикає вії, шукає серце,
І т́́уги хижий птах чекає здобич ласу …
А ти сама.
Я знаю, пам’ятаєш моє дихання
Поряд ночі,
Ласкавий погляд… Далекі та тужливі очі,
Обіймів лагідних дарунки,
Й солодкі поцілунки дня…
Ти не моя…
І квіточки зів’яли, котрі збирали разом,
Щирими долонями удвох тримали казку
Незайманої радості простих весняних квітів;
Де серед пахощів в обіймах засинали,
В тиші лісів, втомившись, спочивали
Й плекали мрії лісової пісні...
Але украла щастя - лиха хмара,
Шматками темними вкриває твою душу,
Вкрапила в серце щільно міць отрути
Триває розум в мареві підступнім…
І згасла ти…
Мов сонце з’їдене іржею ночі,
З середини… не зовні…
В темряві,
Примара-нетопир чигає кроки пильно,
Накрила тебе тінь…І ссе життєві соки
В жадобі, непомітно …
Шепчу у вічі – «Згинь біда підступна!»…
Але дарма. Мене ти вже не чуєш.
Геть пустощів шумних несуть строкаті крила,
Плекають мрію на життя солодке…
А я закрив…
Своє таємне серце,
Й думок прозорих очі щирі,
Не треба мені пестощі дівочі
Коли нема кохання, мрії…
Минуло літо, скінчились розваги
Заможні друзі повиїжджали в місто,
Їм не до снаги одноманітні страви
До смаку йде інакше товариство…
А осінь мокра холодними вітрами
Дме в душу…
Хворобою, поволі, топче тіло,
Вкриває пилом, сплутує волосся,
Косим дощем по щоках ріже сльози…
І неміч охопила подих,
Мов м́ара, мороком в липких обіймах,
Твої принади повиває сумно,
Склепіння тиші…
