Скільки ж тих метрів, щоб ямy—від плоті,
щоб аж до рани—вітрам?
Чорноу небі…у тебе в роті…
тяжко-вдовино старій Скорботi!
Перша зоря…Божий храм.
і про тебе, через яку сохне-травень-до-тОго-чорно,
знає все ес-ме-те Віслюки і не дивно, якщо півсвіту.
перекреслені навскоси біла картка і третє літо!
не червоні—лише вітри: не поранені—то й не хворі…
а квіти червоні, бо їх—не лише у вази…
а хмари червоні, бо небо на муку помазало…
а трави червоні, бо травень засох через тебе…
а небо червоне, бо чорне.
бо просто—небо…
Виходиш із білих стін— сама, наче правда, біла…
і знають про тебе від Дніпра до самого Нілу.
І навіть троянди—сині, і блякне на хмарах грим.
