Не говоріть мені, що Україна – Малорось!
Бо ви ж не плутаєте яблука і груші!
Таке наймення, мов рабам, нам дав тщеславний ХТОСЬ…
…А ви повторюєте чом? Я поважаю Вас,
А Ви плюєте в душу!
Ви живете на славній цій землі,
Де вистраждав мій змучений народе!
Й таке Ви кажете! А ми – немов німі –
Повинні слухати й давати згоду.
Готові Ви посади роздавать
Направо, наперед, назад, наліво!
Та лише б душу ще одну спіймать,
Що сприйняла би Вас на віру.
Я – українка! Серцем і чолом!
Не говоріть мені, що край російськомовний!
Ми є білінгви! Я ж питаю, чом,
Скажіть, будь-ласка Ви, вельмишановний,
Наш край такий? Скажіть, а чи давно те було -
Олесь Гончар і Василь Стус як політв’язні в тюрьмах спини гнули?
Хіба ж лише вони? А знаєте, за що?
За те, що вони справжні УКРАЇНЦІ!
За те, що слово несли у народ –
за те і розправлялись з ними поодинці.
Замордували всіх до смерті –
Нема вождів, нема поетів,
Народ – мов стадо безголове -
Без віри, без душі, без мови,
Без мозку – лише одне тіло –
Безмовна і робоча сила!
А Ви про Русь говорите Велику,
І що ми браття будемо довіку.
Отож, благаю Вас, шановнійший добродію,
Не згадуйте уривками історію!
І, знаєте, ніяким темним силам
Не подолати нашу Україну,
Не розламати, і не похилити,
Допоки УКРАЇНЦІ будуть жити!
Допоки слово наше ще палає,
Допоки пісня українська ввись злітає!
І прошу, не повторюйте, як хтось,
Що Україна – то є Малорось!
