У повню нарешті я народжусь.
Це графиня Ніч дарує мені ласку.
Лізтиму через кущі - вколюсь
й мерщій помчу у казку.
В ту ніч думка - пил,
а слова - то вітер, що його розносить.
Хоч нема у нього крил,
він летить - дерева зносить.
Я відчуваю кров, таку, як в мене,
десь поблизу, серед вітрів...
Я шукаю, а в мене стріляють.
Лиш би її той постріл не зустрів.
І я знайшов її серед каміння.
Я волохатий, зголоднілий геть вояка.
Я бачив її Господу моління.
Я закохався, вовкулака.
Хм! Яка ж вона смішна! -
модель серед каміння та гнилого листя.
З її очей сочилась кров, вона
тужила з зламаною кистю.
Ми сховались між дерев
од срібних куль мисливця.
І тепер ти маєш поруч
теплого щасливця.
Шквал ущух, лиш серед лісу ми.
Я бачу її босі ноги і шовковість її лона.
Вже не пазурями обнімаєш мене ти.
Разом з Сонцем в небі Місяць - як ікона.
В ту ніч думка - пил,
а слова - це вітер, що його розносить.
Волохатий, стомлений ущент вояка.
Я - лишень закоханий у тебе вовкулака.
Я закоханий лишень у тебе вовкулака.
