здається мені, що не ми в цьому місті перші
рибини, що силяться вислизнути із верші,
і ходять щодня під балконами, стресом, Богом,
обличчя лишаючи в камені над порогом…
і вечір темнішає пухом понад губою,
приходячи мовчки за мною чи за тобою,
бо рибка маленька потрапить колись у пащу,
то ж зуби гостри - полювати на долю кращу
і гострі шпилі, що неначе високі ноти,
струмують угору, позбавивши небо цноти,
крізь мене стирчать, і гарячі мої стигмати,
це місто не світ, а зуміло мене піймати
