| © Оксана Лущевська, 25-01-2009
|
Птахолове, зі старечими порепаними руками,
Зніми капелюха – і помолися, бо скільки ще пташиних душ згубиш?
Скільки дрібних, малих, великих, низьких і вельми високих – срібних, золотих, залізних, дротяних і, навіть дерев’яних – скільки ще кліток заговорить, зацвірінчить, затьохкає, заспіває, заплаче і, певно, заллється беззахисним голосом птахи?
О, скільки?
Зніми черевики – і зупинися, бо доки ще насичуватимешся смертю?
Скільки притоптуватимеш ногою у останньому, агонічному, нервовому, сутужному, зацькованому, і, втім, переможному – величному, тріумфальному, всеосяжному, безоглядному, незабутньому пташиному танці?
О, скільки?
Птохолове, з мозолястими натрудженими пальцями,
Зніми рукавиці – і спочинь, бо прив’ялі трави і дикорослі квіти чекають тебе,
там, поміж червоних, рудих, золотистих, чорних, блакитних, сіруватих, білих, багряних,
жовтих, і дещо попелястих пташиних – м’яких, гнучких, розбурханих, довгих і коротких –
розгублених навіки пір’їн – о, скільки їх, птахолове?
Скільки їх, аматоре – скільки їх, ювеліре пташиних опудал – скажеш?
Птахолове, здійми свої жорстокі кремезні руки до неба,
Зніми капелюха, черевики, рукавиці – і дай собі спокій,
Дай собі відпочити, старцю!
Дай собі впасти у пташину ранкову літургію, що звучатиме для твоєї – грішної, безтурботної, руйнуючої, катової і, власне, зневіреної душі.
Бо ти зморений, старцю,
Бо ти змучений, старцю,
Бо ти знівечений, старцю.
І, попри все, тобі залишилося одна птаха – я! –
О, птахолове – мій, погляд зупиниться із твоїм серцем – бо скільки ще – пекельно, дужо, гучно, аритмічно битися – пташиному крилу?
О, скільки?
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
