У двері ті гупай плечима, ногами, мечем.
Устигнеш забігти, а далі ніхто не затрима.
Націлені очі чекають, і час не тече
у інші абстракції холоду, хуги та диму.
Веліли дістатись і статки змінити на гріш,
волілось зоставити хоч після себе не рештки.
А що додалося?
Бери по живому і ріж,
немов бездоріжжя взяло під арешт нас урешті.
І міцно вхопило колеса, взуття і сліди.
Візити скінчились, а кінчики пальців тремтливі.
Не легше від того, що ти у калюжі сидиш,
і думаєш думи, сприйнявши космічні припливи.
Олив’яні очі сльозились, дивились...
Куди?
Чекали тепла, таж од снігу терпець урвався.
І крок — місце кроку.
Спокійно і рівно ходи.
Я знаю, почуєш, як постріли, шерех овацій.
