***
прошу не водіть рукавами по сизому склу
автобус поїде в означений час і годину
стара емігрантко у Луврі а може в Сен-Клу
із вашого бога запевно склепають людину
усе що в історію вляпалось або ввійшло
вони реставрують для слави старої епохи
прошу вас хустинку не мніть розпогодьте чоло
нінащо ці сльози до руху лишилось лиш трохи
секунди біжать вирушають автобуси вскач
веселки і промені йдуть з богорівного лона
забудьте цю землю у ній для котеджів і дач
нінащо не здасться чорнобильська ваша ікона
2001
***
Лиши мене, лиши, мій сне щонічний,
Мій дню, приходь. Мій заходе, мовчи.
Кошмар, невидимий і демонічний,
Вуста розняв, безпам’ятно звучи
Якоїсь кари. Ви хреста носили
Весь вік – на грудях. Смерте, обніми.
До розпуку примари голосили,
Поблідлі, десь за стінами тюрми.
Прокази пляма клаптиком батисту
Всю ніч торкала мозок. До кінця.
В пітьму, широку й непроглядно-чисту,
Світанок вже впустив свого гінця.
2001
***
Що ж, книги забрано, замовк останній протяг.
Що ж, двері замкнено – і все.
Струмочки сліз таємних роблять гірко в роті.
Якась щокою вже повзе.
Надворі сумно, осінь доживає віку.
Торочить дощ якісь плітки.
Холодна ніч над лицями закриє віко
Могили пальцями руки.
Собаки виють десь на місяць потьмянілий,
Будинки – в’язочка ключів.
Додолу тиснуть хмари душу й грішне тіло –
Щоб не змагали в височінь.
До свічки зблискує гладенький вигин клямки.
Сірчаний дух іде з замка.
Свідомість преться дико поза всякі рамки –
Останок мрій змовка.
2001
Мій друг Едді в Балтиморі
Хай тобі буде, місто, дань така –
моя душа, бери її,
пам*ятник став, кричи,
вуличним гамором крийся, у підсвідомості
ховай мовчазний свій злочин. Проти мене всі,
гарячкуючи й пінячись, виступали,
гнали з-між себе, викреслювали зі списків,
щоб врешті зіпхати провину на голод і лихі звички.
Яка геніальність, прости господи,
я був тільки загнаним звіром на їхніх дорогах,
на твоїх провулках, місто,
на твоїх околицях лінивих плантацій,
де дрімає туман, як плями неякісних сепій...
Дань твоїм вечорам,
дитячим дивам
і цвинтарю, де лежить дещиця моїх предків –
тіл і душ, –
моє принесення останнє,
духу крапля,
останній відрух.
Хто міг тоді знати, місто,
у дні, коли вічно здаєшся собі квітучим і молодим,
що є вічний чорний кучер,
який наздожене і роздавить мене,
мов клишоноге жабеня,
і помчить далі, вдираючись у торгові ряди
їхнього наївного прогресу,
що торкнув ледь-ледь верхівку, а внизу така сама темінь.
Я писав у якомусь листі,
що створив, скільки міг і як,
чужим так і лишившись між людей.
У невиразних спогадах
моє тіло встигає пройти вулицею,
побік дільниці,
віддати мій уклін останній
землі,
упасти й забутись.
Як і тоді були, так і тепер
мені до дупи всі їхні вибори,
всі їхні лицеміри й журнальна жовтизна,
вся їхня суєта суєт.
Дійсно, так пристрасно хочеться жити,
але всі ми там будемо,
несуттєво, коли і де саме.
Напевно, час уже, майбутнє близько,
цілком близько, і біль ненадовго.
Все хворе, і кашель боліт, і потріскані стіни,
полупана штукатурка, рука на ній,
що шукає опори і вже довіку не знайде.
Я ні до кого не в претензії
за невиплачені гонорари і т. ін.,
сам винен: треба було не заганятись,
а все, що я там полишав, –
сторінки недруковані, –
їх поділите без заповіту.
Я думаю (звичка, певно), а ніч-то йде!
Бути голим і живим на очах у громади, знаєте...
Тільки не у нашій країні!
Ну, то бувайте, рідні мої, може, десь і стрінемось?
Особисто я цього не дуже хотів би,
правда, ще якимсь дивом вірю в Бога...
2001
