На світанку
Навшпиньки навколо ліжка
твої кольорові сни
ходили по ночі й насмішко
вітрисько навіював з нив
зажуру за бабиним літом
дозрілих завчасно плодів...
...Як добре отак захмеліти,
як добре, що ми молоді.
У стані сп’яніння на ґанок
виходив від тебе і снів.
Дівочих твоїх забаганок
синцями на шиї ряснів.
Займався стривожено обрій,
мов перша різдвяна свіча.
Були ми, як миші хоробрі,
хоч мали і постіль, і час.
Отак і стояв би я доти,
допоки той час не стече,
та раптом прихований дотик
обпік передпліччя й плече...
...Дивлюся на тебе й на постіль,
що сон світанковий зім’яв,
і тричі повторюю поспіль:
«Добранок, любове моя»
Так зробив би Овідій
Шукаючи долю в Господній господі,
ходи манівцями до скону, довіку
довкола корита із миром на споді
сумирним, слухняним, сумним чоловіком.
А ні – шаленій і юродствуй без тями
ось тут у своєму мізерному світі.
Коли ж тобі вириють янголи яму
всміхнися і ляж, як зробив би Овідій.
Хреста ти не несеш
Коли сльоза розпуки зіллється зі сльозою
сумир’я і покори у тебе на щоці,
повий обвислі руки хмизиною-лозою,
видряпуйся у гору із думкою, що ці
страждання Богом дані одвічно непутящим
в питаннях життєлюбства і Божої мети,
а десь в Афганістані з камінчиком у пращі
розчавлений за людство під танками не ти.
Тобі вже очі рогом? Не бачив ти голоти
Зімбабве і В’єтнаму у займищах, і все ж
оце твоя дорога, а онде шпиль Голготи,
іди туди, не рюмсай – хреста ти не несеш.
Напередодні
Літо до осені соняхом хилиться,
цівками, стеблами других отав.
Онде й у тебе на випуклих вилицях
знову похилість і схильність ота
в осінь життєві пожбурити пристані
й гордим самітником в землю врости.
Груди ж землі, як дівочі розхристані,
манять тебе ароматом простим,
ледве відчутним, і чорнії ворони
серпня чатують та крячуть у вись.
Віща мерзота. Чоло, переоране
сумом, до літа востаннє озвись.
Осінній романс
Пильнує осінь, осінь нас обох,
як Цербер, і розправи анонсує.
Ми стільки років порізно, а Бог
дає нам шанс, не згадуючи всує.
За роком рік – перейдений рубіж,
знайомий берег, води Рубікону.
Тобі ж цей шанс щоосені, тобі ж –
мені ж достатньо бачити ікону.
Вдивляюся приречено в альбом,
що віддано так дбає про світлину,
і вже за мить всміхаюся або
в дитинство наше спогадами лину.
Пильнує осінь, осінь нас обох,
немов наглядач в проймище віконне.
Ми стільки років порізно, а Бог
твоїм обличчям світиться з ікони.
Осіннє. І знову хтось повісився
Наснилося:
здригалися
громами небокраї,
і тихо так –
не стишено –
зривалися дощі.
І знову хтось повісився
удосвіта в сараї,
лишивши тридцять срібників –
не гроші, а гроші.
Наснилося:
урвалася
хвилина супокою,
і страшно так,
не затишно
на судженій землі.
Ти з літом цілувалася
в його передпокоях,
а я в підвалах осені
від розпачу зомлів.
Не снилося:
була вона,
хоч зникла у нікуди,
до того як цілованих
пришпилила юрба,
хвилина перед зрадою
і літечка, і Юди,
хвилина супокою,
не зрадницька доба.
Вереснева втеча
Вересень – свідок твоєї безглуздої втечі
прямо з-під варти марудних земних зобов’язань.
Шкіриться осінь, бо випливти супроти течій
рік дощових не спроможний ні вільний, ні в’язень.
Жевріє всупереч всьому в зіницях надія
вийти сухим із води чи дощів вересневих.
Ким би не був ти, із ким би ти спільно не діяв –
хід пішака підстраховує хід королеви.
Тільки пуста і безлюдна терниста дорога
кожного бранця, що зважився бігти на втіки.
Може опісля, як тіло везтимуть на дрогах,
хтось удаватиме людність кортежу для втіхи.
Отже, вперед, і без озирку на колотнечу
буднів нестерпних тікай, не шкодуючи м’язи.
Вересень підлий post-factum засвідчить утечу
прямо з-під варти марудних земних зобов’язань.
Завтра буде усе гаразд
можливо завтра можливо ні
зі мною буде усе гаразд
ні примхи долі ні Божий гнів
уже не змусять топтати ряст
можливо завтра лише тобі
вклонюся вперше схилюся враз
і попри досвід дурних лобів
зі мною буде усе гаразд
можливо завтра в останню путь
спроваджу вірші усі в огонь
будь ти де-небудь і де не будь
я марю миром твоїх долонь
можливо завтра можливо ні
і на Парнасі ще хтось збагне
о як би там не бовванів
без віри в миро натхнення
тхне
Сумнівні дні
А вичахле сонце все нижче і нижче
котилося небом такої пори,
коли спозаранку лютішав і нищив
останні надії борею порив.
Здавалися ночі недопалків горстці
все важчим і важчим земним тягарем;
все рідше і рідше приходили гості,
пустішав самотніх любовей гарем.
І осінь-прозріння виводила риси
на сірім паркані знайомих облич;
у жорнах мізерних всесвітньої кризи
ще кликав до спротиву спогадів клич.
Не клич, а слабкий, ледве вичутий погук
здорового глузду на світі тримав:
терпіти, терпіти й молитися Богу,
малюючи долю перстами трьома.
Отут, де ти виріс, отут, де зростав
Отут, де ти виріс, отут, де зростав
з народних пісень і російського мату,
єдине, що змалку хотілося мати:
вербу височезну і з рибою став.
Та люди не ті вже, і мрії не ті.
Околиця міста твоя невпізнанна,
і дівчинка-жінка із іменем Анна
простує життям, як Ісус по воді.
Ці вулиці, тверді, болото і ліс,
немовби синдроми нажитої хиби,
немовби небачений древній Єгипет,
вивчаєш з нуля, не ховаючи сліз.
Отут гордовито проходила та,
обличчям котрої ти підлітком марив,
а там он над лісом сміялися хмари
з твоїх перевтілень весною в кота.
У тому болоті ловив карасів
завбільшки з долоню і батьків мізинець –
звивався на суші котячий гостинець,
катований сонцем в ранковій росі.
І ким би не був ти, і ким би не став,
поетом, котом, карасем, а чи катом,
отут і судилось до скону чекати
повернення з мандрів Ісуса Христа.
У ці краї повернеться зима
У ці краї повернеться зима
і буде час для дружньої розмови.
Мов крил засніжених
обітований змах,
настане вечір істинно зимовий.
Забуті друзі зійдуться, і ти,
моя голубко, з високості істин
влетиш у дім розпуки й самоти
ошую мене янголом посісти.
Німота
Оця нестерпно довга німота
серед зими, а ще й у середзим’я,
котру на вус – безвусий – і мотав,
не проросте стеблинами отав,
щоб викинути сім’я.
Та кожну мить, прожиту в німоті,
даремну мить, здармовану – без тебе,
я берегтиму так, як і хотів,
як насінини – спогади оті
невикошених стебел.
