Угорі ще останні зірки не розтанули,
і куди зачудованим оком не кинь -
малахітовий степ і крізь вранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило-щасливий від дикості кінь.
Грива-парус тріпочеться, вітром наповнена,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
під присвист батога не принижена ще.
Сивий полиск на боках не витерся шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Але час надолужить і доля нашле йому,
як ознаку прирученості - хомути.
А господарські коні ішли, ніби, крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс,
і ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.
