Я знов не сплю ночами
Думки складаються віршами
Я навіть стала забувати
Свою родинну мову
Дороги всі усипані життями
Дороги всі увінчані душами
Я навіть стала забувати
Куди крокую знову
Я так хотіла воювати
Я так хотіла краще стати
Покрити серце чорною різьбою
Де ще кипить той нігілізм
Я так хотіла крокувати
Не чути криків за спиною:
«У нас свій прагматизм
У тебе – анархізм»
Мені хотілось будь чужою
Вам рідною, та не такою
Я так хотіла народись
Німою, темною, сліпою
Щоби не думати про це
Щоб жити тільки для життя
В собі убити нігілізм!
Який що духу рветься в гору
Змітає все і навіть більше
Шепоче в мене за спиною
Таке чуже і рідне «слышишь?»
І сірий натовп в срібних масках
Знов в один голос прокричить
Чому несеш свободу масам?
У нас свій прагматизм
У тебе анархізм
Нарешті відчепись!
Кому потрібна срібна воля?
Кому потрібен новий світ?
Я бачу знову, знову й знову
Як рвуть на шмаття анархізм
Перо, чорнило, кулемет
Потрібно викреслити зайве
Проте залишилось «але»
Твої безцінні мемуари…
Зашарпаний старий портрет
Лице, що покромсали шрами
Цей поклик, що звучить в крові
І срібна маска на столі
Та крики, що злилися з сміхом
Цей анархізм вам тільки втіха
Забудь, воно не коштує цього
Жодного нігтика твого
Та пам’ятай, усе одно
Хоч дівчина
В душі – Махно…
