Вечір аметистовий. Біль, у скронях стиснений, -
Шрами на корі.
Віск поволі скрапує. Перст простує мапою
Ближче до зорі.
Чорні тіні місивом під блідавим місяцем,
Воском срібляним.
Туго моя, спи собі, дай лишити списане
І піти за Ним.
Та напій пророцтвами, і водою з оцтом, і
Жертвенним вином,
Щоби там, між зорями, трасами просторими
Йти Його слідом.
2000
устої віку перехняблені
щось ледве змінить чи направить
слова слова біленькі яблуні
і вірші лагідні мов трави
думки думки коштовні розсипи
що обертаються на скверну
ви знов неправі мій філософе
а я нічим вас не наверну
і вам судилось віку збавити
і я нінащо тут скапарюсь
кінець
немає чим кривавити
за нами вже шипшинна парость
2002-2006
а в тому й прикол
щоб ламати устої
ходити між люди
невпізнаним видом
носитися з книгою
дуже простою
яку спонсорнули
чи сам собі видав
не суть то важливо
з якої ти школи
чи сам самотою
чи в купі мільйонів
однакові стерні
нам ноги кололи
ми маємо право
на власні приколи
і власний закон
не боятись канонів
2006
старі попелясті колони вокзалу
тримають його закіптюжене небо
його пасажири рушають помалу
вітатися з Лондоном або Загребом
складаю матрац і здаю свою постіль
зім’ятий квиток віддає провідниця
ще ніч і вологою дихає простір
а місто дрімає і щось йому сниться
мій потяг швартується біля перону
на певний момент почуваюсь як гостя
нарешті я вдома
рекламним неоном
зітхає моє електричне волосся
2007
тчеться неба срібний ситець
ходять зорі мінним полем
намагався засвітитись
блимнув лиш як свічки сполох
засвітивсь на фотоплівці
геть на все твоє минуле
можеш спробувати вмерти
і тоді його не буде
сліпне око на курсорі
слід збивається і рідне
чорні тіні від соборів
наше місто пішохідне
мозок здох
усе ще глючать
непрописані програми
2007
"Осінь ця глибока й безнадійна,
Мов назавше втрачена любов."
автоцитата
безнадійна як хворий у виразках давніх калюж
рідко цяпає дощ перейшовши в розсіяну мжичку
залізничник проводить ранкову стару електричку
що скрадається поповзом вдаль ніби заспаний вуж
крововиливи рік перейняті стібками мостів
розбухають судинами їй на зів’ялому тілі
над глухими ставками дерева стоять задубілі
ані шелесту тільки колодязів лірний мотив
від’їжджаю не хвора хоч трохи болить голова
але втративши всяку надію тебе обійняти
за вікном незворотно відходить дві тисячі п’ятий
вже без запаху й кольору ніби осіння трава
2007
а він прийшов і виганяє з храму
моїх старих нездоланих химер
він досі мріє про Прекрасну Даму
він як і всі такий же ефемер
вони вже так засиділися тут
що й тіні їх мовчазно здеревіли
що ж я не покажу йому зневіри
хай полонянку вивільнить із пут
і може бути що таки воно
оте моє дивакувате диво
покінчить із минулим так щасливо
як лицар з романтичного кіно
2007
по сотні сот облуд і недовір
які набили сотню сот оскомин
з*явився станіславський цей феномен
який на жаль нічого не довів
шумить стара общага як притон
як стовпище усіх на світі строфік
я подзвоню хоч майже зовсім пофіг
мені вже навіть те що це не сон
та відповість лиш механічний хрип
легень старої трубки таксофону
і сподівання в безвісті потонуть
нагодувавши прісноводних риб
бездонних буднів тихоплинних рік
що губляться в життя прогнилім морі
зима диктує правила суворі
пішов по колу бозна-котрий рік
12.01.2003;2009
