Дерева іній притрусив,
Де брів я одиноко;
Зимовий вечір вже згасив
Дня слабосильне око;
Сплетіння віт вгорі, їх мах,
Мов струни арф розбитих;
Ховався люд весь по хатах,
Теплом печей зігрітих.
Війнуло з сущого всього
Століття трупу тлінням,
Де хмар шатром – був склеп його,
А вітер – голосінням.
В потоці древньому буття
Все стигло і німіло,
А де ще й жевріло життя, –
Як я, те ледве скніло.
Та раптом голос прозвучав
Крізь млу і віття беж:
Це вечір піснею стрічав
У радості без меж
Старий, облізлий, кволий дрозд –
Незатишно й йому, –
Та слав душі своєї брость
У вічність і пітьму.
Хай зовсім не було підстав
Для гімнів: сумно й голо,
І холод все земне скував,
Куди не глянь навколо, –
Щасливо так цей спів лунав
І серцю стільки видав
Благих надій, що він вже знав,
А я іще – не відав.
Thomas Hardy (1840 – 1928)
THE DARKLING THRUSH
I leant upon a coppice gate
When Frost was spectre-gray,
And Winter’s dregs made desolate
The weakening eye of day.
The tangled bine-stems scored the sky
Like strings of broken lyres,
And all mankind that haunted nigh
Had sought their household fires.
The land’s sharp features seem’d to be
The Century’s corpse outleant,
His crypt the cloudy canopy,
The wind his death-lament.
The ancient pulse of germ and birth
Was shrunken hard and dry,
And every spirit upon earth
Seem'd fervourless as I.
At once a voice arose among
The bleak twigs overhead
In a full-hearted evensong
Of joy illimited;
An aged thrush, frail, gaunt, and small,
In blast-beruffled plume,
Had chosen thus to fling his soul
Upon the growing gloom.
So little cause for carollings
Of such ecstatic sound
Was written on terrestrial things
Afar or nigh around,
That I could think there trembled through
His happy good-night air
Some blessèd Hope, whereof he knew
And I was unaware.
(31 December, 1900)
