Заручили ми ся з тобою, Самото,
Та злецько жиє в городах голота.
Ану з кручі ся низину роздивімо,
На обсерваторіум Божий ходімо.
Хвилі Дніпрові ген долі на міст схожі,
Там я при курені стою на сторожі.
Аж до небокраю волошки зростають,
На схилах олені диких пчіл ганяють.
Радий був би-м за сім дійством кмітувати,
Прецє ж душі розкіш - з тобою розмовляти.
Інтенції мови нашої - цнотливі,
Слова розмислів шляхетних - приятливі.
Й, запевно, найвище для людей блаженство,
Гди в сім асилум єсть в душах покревенство.
Дж. Кітс
O SOLITUDE! if I must with thee dwell,
Let it not be among the jumbled heap
Of murky buildings; climb with me the steep,-
Nature’s observatory - whence the dell,
Its flowery slopes, its river’s crystal swell,
May seem a span; let me thy vigils keep
’Mongst boughs pavillion’d, where the deer’s swift leap
Startles the wild bee from the fox-glove bell.
But though I’ll gladly trace these scenes with thee,
Yet the sweet converse of an innocent mind,
Whose words are images of thoughts refin’d,
Is my soul’s pleasure; and it sure must be
Almost the highest bliss of human-kind,
When to thy haunts two kindred spirits flee.
