Ти – мрійник-вітрогон і вічний хлопчик.
В кишенях – цигарки, вірші, каштани...
Як сам ти
перебудеш заметілі,
коли зими чумна пора настане?
А зараз, милий, просто віндемія –
збір винограду...
Шал душі та тіла...
Вино ілюзій замінило мрію,
що птахою у вирій відлетіла.
Торкань бентежних
й слів невчасна радість –
все листопад прибрав у вбогі шати...
Для нас з тобою –
щастя-чи-нещастя –
цей запізнілий урожай збирати.
Байдужий іній – на вихудлі лози.
Земля оспала – під сухе іржаве листя...
Зело підступне –
виноградні сльози –
у наших душах-амфорах іскриться...
І я тобі шепчу: – Запізно, любий...
Є в серці місце
лиш для падолисту...
А ти мені: – Яка солодка згуба –
пригубити ці ягоди світлисті...
Чийсь мрійник-вітрогон...
Чийсь вічний хлопчик...
Спокуса, дотик... Зваба неустанна...
Не видихнути...
Просто промовчати
про серця щем...
Печаль у нім...
Останню...
