Заплющивши очі, ступи за поріг,
де вулиці дихають димом весни,
де жовтий хробак обробляє горіх
свідомості, де пролітають, як сни
невидані птиці, і валяться з ніг
ясні ясени.
Ступи за поріг (в підсвідомість пірни!)
і волоком витягни звідти себе,
щоб дихати потім блакиттю небес,
пускати в легені уривки весни,
щоб птиці валилися прямо до ніг,
і падав на голову жовтий горіх,
вірші – наче гріх…
Заплющивши очі, ступи в глибину,
у чорну діру, в сингулярність буття,
де плаває риба червона Ану,
де ріє на дереві плавками стяг,
де чути стократністю диких відлунь,
як ти сам собі навпіл душу розтяв.
Скажи: "Я не відаю, що я пишу.
Я знаю: потрібен душі горизонт"
Чи чуєш - десь там, в глибині - "не пущу"?
Це хтось невідомий із чортових зон
тримає за крила (ненавидить шум,
що роблять вони, увіп'явшись в озон).
Терпець увірветься, і ти разом з ним
у жовтому мареві схиблених мрій
розтанеш, почувши у вічності зим,
як хтось невідомий шепоче "ти мій",
і стисне за горло залізом німим...
... Тоді засміятись, як Локі, зумій.
Ти потім прокинешся: тихий папір,
на нім олівець, як загиблий солдат
на сніжному полі. Закінчився пир,
загасла цигарка (обличчя - в салат!)
Холодна вже кава, і з деяких пір
у каві ніяк не розчиниться йад...
Заплющивши очі, ступи на карниз,
(між тим вичахатиме зварений борщ)
і сплюнь у презирстві на море мармиз,
і голову вистудидь грудень і дощ,
і слово затерпле, що стиснуте між
двох пальців жбурни
униз…
