Стеля – константа у формулі мого карцеру.
Очі звикають. Не прагнуть пейзажів інших.
Стіни вібрують. Я глибоко чую. Пальцями.
Бути німою напевне було б простіше.
Сум – оболонка і ролі, як карти – мічені.
Тіні лякливі, неначе сіренька зграя
Мух чи метеликів. Ти позираєш знічено.
Граємо в смерть? Я постійно із нею граю.
Нумо по три. Порахуєш, докинеш вірою.
Кресли майбутнє. У поміч: вода і вила.
Знаєш… До біса! Я пташка. Я прагну вирію.
Ставки смішні. Простягаю до Неба крила.
Небо пече. І воно не пробачить зречення.
Ультрамарин витікає дощем на місто.
Мозок. Гарячка. Повія. Театр. Речення.
Зібгана постіль. І я – догоріле листя.
Попіл над містом. І присмак у роті – попелу.
Жменьку у воду, а решту тобі під серце.
Так ми любили. І все зруйнували зопалу.
Пристрасть – полин. То ж цілуй мене ще.
Минеться.
