Впала я… Мене, скошену сумом і зрошену ніччю,
Залишили лежати отак горілиць, просто неба.
У мені переламані мрії, потрощені руки і ребра.
Ця беззвучність гірка. Нерухомість незвична.
Проросте насінина-сльоза не на радість і втіху.
Просто так – на поталу, інакше рости не уміє.
Вип’є морок корінням, забуде про сонце-надію,
І застигне у стеблах вода, буде темно і тихо.
Бо зима, бо хурделиця виє, немов сіромаха...
Пазурі увіп’яла в моє завіконня і тишу.
І густі, наче кров, видихаються болісно вірші,
І для мене натхнення тепер обернулося страхом.
***
Хотілося з мосту у воду, та річка - лиш лід.
У жмені пігулки, ех, трясця – одні аскорбінки.
Від тиску і думки у чашці шипшина і глід,
У серці – зима, і у ньому ж себе половинка.
Чому половинка? Бо решта на все і для всіх.
І сили нема, і натхнення, як бачиш – немає.
Ридати... Ридати... Сльоза замерзає на сніг.
Бо сказано: січень. І біло... Ні краю, ні раю.
