Голос волаючого в пустелі про
абстрактно зруйновану
невибудувану парадигму
якій вітри попередніх епох
ще заздрять буцімто
і не дають розцвісти
На полі нових людських поривань
до речі вибудуваних із все ж тієї
цегли каміння і пороху що були
полишені після бурі
яка розтрощила наше
попереднє коріння назвавши його
до сорому застарілим і охарактеризувавши
як гарні старі часи темноти людських поглядів
А тепер на цьому полі
серед попелу уламків і
відсутності розділових знаків вони
мріють виростити квіти нової
епохи
буцімто водолія
А води для квітів будь-яких так і не запасли
Мабуть водолій виливши воду
на оте незгасле згарище
завойованого минулого
оглянувся навколо
і знайшов себе посеред
безмежно бездушної спеки пустелі
Що ж чекаймо хоч на якісь терни
Риба ж у воді себе почуває чудово
вона живе дихає і їсть у середовищі
синьо-зеленого затишку
який їй і на думку не спаде
кудись виливати
чи переливати
з епохи в епоху
Тепер хоч вітер хватай
хоч маніфести проголошуй
але хто ж поважаючий себе в питаннях ботаніки
на увесь новий світ з гордістю
в сірих очах гукне що
квіти можуть рости в умовах
де через деякий час
якщо вони і схоплять
прозорим корінням
випалений грунт
хтось експериментуючи
над їх дивною запиленою красою
махне ненароком
по слабких стеблах
блискучим лезом обвітрених маніфестів
і потім скаже що
старе хай буде в минулому
і коріння його нехай не заважає
нам сіяти нове
і буцімто рухатись вперед
себто далі
бо не можна один із напрямків
у прекрасному світі називати
вперед
а інший
назад
ми ж поважаємо себе у цих категоріях
поліваріантного сприйняття горизонту
Тому рухаємося урозсип
як на польові операції
вишукуючи по місцях ворога
що скиглить ще недобитий
нехай соромиться що на оцьому
нашому полі
жалкує за своїми якимись
відвіковічними травами
У нас значить своє насіння яке
хтось купує буцімто
з нових світів
А коли тримаєш його в руках
вогке і липке таке
то поволі відчуваєш
ознаки зберігання його в темних
підземних коморах протягом
віку і піввіку і віків
Сій розсівай не забудь
упускати розділові знаки доти
доки на них
тримаються ці лицемірні
старожили-бундюки
від попелу яких нам смішно почувається
в носі
Ми ніколи не здамося
в нашій непослідовності
багатогранності
все майже все сприйнятливості
абстрактності
суб’єктивності
весело-сірій абсурдності
немає місця якісь там рибі
МОВЧАЗНІЙ ТАКІЙ
Ми віримо що квіти
на сьогодні розцвітуть
а завтра вклонимось гордо
прийшлим названим небувалими
одягненим у щось таке дивно нове
і з такою знайомою втомою
в очах
експериментаторам-косарям
А ви плачте собі
І ми плачемо
і нам не соромно
ми не можемо мовчати про все
ми не радіємо коли
хоронять ваші квіти
і ми не скиглимо на обгорілих полях
ми плачемо за тими хто
посіявши ілюзію
виростив аморфний вітер
а хотів природно так подарувати своїй коханій
квіти
яких не було
Але ж квіти є квіти
їх і так багато
різних таких пахучих
мільйннокольорових
і відвіку милуючих око
і вони такі дивні
і їм так важко рости на попелу
і вони так невинно
тремтять перед війнами
бурями полум’ям і
сяйногрізним блиском
агресивного металу
