прибери із торішнього вечора стиглі уламки сталі,
між пальцями кригу і трохи тутешнього з міста снігу,
ми завше щасливо сміялись (ким ми були і ким стали...):
північ згоряла
під почерк каміну
і начерк вистави,
витких порожнеч, закутаних в біле лігво.
розітни мене навпіл, як тлін чужих віршів, - щасливу,
небеса пригорнуть ще одну із сумних незабудок,
я триматиму руки в вогні й на обличчі, можливо,
розцвіте амплітуда губ,
незрівнянною й чистою,
сила
не відпустить мене, не відпустить мене нікУди.
