З неба сипле вільготним снігом в осінню вуальну форму.
Пішоходи, як трави в колисці, - їх до ста або більше:
хто пішов, хто залишив стіни привабливо чорними,
де навхрест вітрила, і нехай капітаном побуде він ще.
Ти прийдеш по блискуче срібло з якогось острова,
а мені вже доволі сухих і пестливих балачок.
Пам'ять зрадила, і ти строго питатимеш: хто вона,
я з-під карих очей не заллюся ні разу плачем.
Білу-білу долоню хай зачарований вітер стисне,
ти ходитимеш по мені із своєю дурною пані,
залишаючи почерки сліду, щоби я навмисне
розсердилась, сумувала, бо вона, як з вітрини, -
гарна...
І, тим часом, прийдеться ловити тупу порожнечу,
бо це море без тебе - не море, а солоний товар.
Я втечу крізь вікна кают, коли оціліють весни.
Я втечу, хоч від цього гірше - ти просто знай.
