Печорін сидить на стільці-кривулі
І чорний свій чай не солодить.
У цівці вузькій достигає куля:
Її нежива прохолода
Надить, малює золоті гори,
Аж віра в це просто грішна…
Укрий, Батьківщино, нас своїм смородом
Та істини хоч на гріш нам
Відваж,
А вже ми звістимо її зайвим,
У котрих ані шага нема…
Печорін додивиться вишень зарево
І піде степом курганним,
Упевнений, що персонажа в законі
Ніхто на сюжеті не здурить…
Бояриня на старосвітській іконі
Вкутується гламуром.
Холодний, порожній аркуш воскований,
І жаско лишатися з ним нам…
Два образи втискує автор у слово,
Неначе ноги дві в штанину,
Буть хоче корисним – зі шкури лізе! –
І падає, не встигає…
Прости, Господи,
Дрімучий цей ліс нам!..
Печорін зап’ястки чухає лезом
І літеплий чай допиває.
