Понівечена. Зморена. Змучена.
Через терен життя йде Душа.
Вона тяжко скалічена долею,
Але дуже кудись поспіша.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Заплямована. Злякана. Цькована.
Вся в порізах від слів та образ.
Йде Душа, зацинкована болями.
Йде вклонятися в ноги до вас.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Вся спустошена. Порвана. Зламана
Від знедолених марних надій.
Брязкотить вся віками-оковами
І не просить вже віри та мрій.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Скривавлена. Вбита. Замучена.
Наче вкрала у себе своє.
Вона відчай свій тихими стрічками
Навкруги мого серця зів’є.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Закатована. Страчена. Порвана.
І по вітру розкиданий прах.
Це Душа моя, працею стомлена,
Догорає у ваших сльозах.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Голодна. Забута. Знервована.
Вся у пошуках правди життя.
Вона йде, вся змарніла від попелу,
Несучи мене у небуття.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Безсмертна. Катована. Прощена.
Похоронена заживо в біль.
Це Душа моя, Богом наврочена,
Вона бачить усе й звідусіль.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Зневірена. Зраджена. Стомлена.
Вона тягнеться в прірву життя
І прощає усіх, хто спромігся
Запроторить її в небуття.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Незалежна. Спокійна. Нескорена
Край дороги спинилась Душа.
І підняла з пилюки надію,
Щоб я про неї написала вірша.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль.
Защеміло на серці, тривога
Затаїлася потай в душі.
Залишило цей світ моє тіло
І вже нікому ці дописати вірші.
Залізні грати. Холодна сталь.
Мене оповила одвічна печаль.
Самотня. Знедолена. Проклята.
Мов Ісус, на хресті розіп’ялася.
Мов свята, що у Бога за пазухою,
Вона у вічності власній клялася.
Залізна, мов грати, холодна, як сталь
Її оповила смертельна печаль
Та все марно, її не почують,
Бо мене вже нема на Землі.
Лише голуби тихо воркують
По моїй позабутій Душі.
Та мені аж ніяк не все рівно,
Хто про неї напише вірші.
