Під небом, тихим і заметеним, немов старенька материнська хата,
На пожовтілій вже тепер землі, що тужить за історією сонця,
Сердечком, ниточками сплетеним, наважився я крила розправляти.
Навперекір розораній ріллі, не дивлячись на розміри віконця…
Пір’їнка кришталевого відтінку додолу не впаде, їй вітер – сила!
Краплинка сонного минулого на полі тихо зраджених зітхань
Не докорить зеленому барвінку, її моя любов уже простила!
Мене, відвіку стомлено-сутулого, навчатиме цвіт-вітер поривань.
І передпокій крижаного замку полишу і не буду сумніватись,
Погляну ввисоту, на хвилі світла, і усмішку знайду в життя кишенях.
А ще покину темно-сірі санки, не буду більше з пагорба спускатись…
Дивлюсь, аж ось і ТИ розквітла; і слізки не тримаю вже у жменях!
В твоїх перлинках вічного співання я в спокої читаю лист надії.
У твоїх щирих усмішках, ванільних, є значно більш, ніж треба для польоту.
Тримаючи у полі зору зрання тебе як передпочин диво-мрії,
Я оминаю холод днів свавільних. Я крила вберігаю від нальоту.
Тепер простори днів не налякають сердечка, що пустило крила вільні.
Навчись їх лиш природно розправляти і вберігати від засилля пилу!
Твої, легкі, мене так надихають! У наших крил прекрасні риси спільні!
Мистецтва тихі миті цінувати я вчусь, і руку цю тендітно-милу!
Земля притягує, хоч тимчасово. І ми, взлітаючи, колись сідаєм…
Та ці польоти, хоч напівдитячі, нам так багато зможуть ще відкрити.
Florida, квітни так завжди квітково! З тобою неодмінно політаєм!
Бо нас, що десь були такі незрячі, насправді плекано, щоби летіти!
