Закручував я чергову цигарку,
сидів в парку, нікого не чіпав і от
зайшов мій страх крізь тріумфальну арку
і каже без образ: "Ти ідіот!
Чого ти тут просиджуєш штани?
Чи самогубство через передозування нікотину
веде тебе до збільшення ціни
на ненаписану іще твого життя картину?"
А я йому тремтливо відмовляв:
"Чого ти хочеш, вічний мій супутник?!!
Тобі приємно бачить як у душу я ввілляв
три літри ботексу, щоб мій святий заступник,
Андрій, до мене більш не промовляв,
щоб, звар'ювавши, світ людський
моє маленьке серце на тоненькі луски,
як ріпчасту цибулю, більш не розділяв?"
Доводячи так емоційно неверблюдність,
я не помітив як настала ніч.
І як розсіялась вечірня велелюдність
і того, що усівсь зі мною пліч-О-пліч.
Чекав від світу западла завжди.
Я був напоготові до війни,
але Андрій сказав мені: "Зажди!
Людину цю ти огорни крильми."
Я намагався, чесно, без брехні,
та людям біле пір'я не потрібне.
Не встиг помітити удар по голові...
Андрію! Простели доріжку місячну переді мною срібно.
Я йду.
