Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора,
і не розгадаю, звідки він спливе щораз
в чорнобілий світ рутинного і звичного.
Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих усмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно
і в очах запалить мерехтливу гру свічок.
Барвами мінливими вогнів неонових
висвітить ця ніч двозначність поглядів,
та вони, як постріли з театру поля дій
не вбивають, лиш туманять голови.
Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука.
Так чому ж розгублено дрижить твоя рука
на межі поміж цнотливістю й порочністю.
