Не знаю, де є шлях твій, Україно,
Притулок де твій, де забутий скарб?
Стоїш на роздоріжжі, мов руїни
Відвічна пам’ять – в серці лютий карб.
Ліси твої поїжджені натужно
У випарах отрути і мани.
Мені з тобою боляче-сутужно,
Я – небіж твій, а інші – чи сини?..
Чому примарою блукаєш по дорозі
Всесвітніх колотнечі та брехні?
Не хочу, неспроможний і не в змозі
На себе взяти крихітку вини…
Чому, мов Молохові, покоління смерті
Тобі найкращі роки віддали?
Зневірою, розпустою пожерті,
Тебе водночас славили й кляли?
Чи ти сестра їм, матір, покоївка,
Небога чи небіжчиця свята?
Сплюндрована повія, гулька-дівка,
Беззуба стариця чи шльондра молода?
Де всі твої провідники, гетьмани,
Отамани, бояри та крулі?
Поховані? Забиті? Запродані
За гривню, таляр, злотий і рублі?
Негідниця, потвора, безсоромна,
Крутійка, власниця… жадана, рідна… зла…
Свідомо ти чи й досі непритомно
Дітей благословляла і кляла?..
Прости ж мені… Ні, не прощай, зненавидь!
Ми – квити, розійдемось на путі.
Без мене ти щаслива будеш навіть,
Без тебе ж я – загублений в житті…
