Вечірній напівсон пливе
Туманами терпкого аромату.
Долиною уяви оживе
Забутий вид далекої кімнати,
Де присмерк стишує дзюрчання голосів,
В повітрі тане відголос акордів
І, мов примара, долітають пів-
захоплення, півсумнів, напівспротив.
Тут свічкою самотньо оживуть
Непевні риси радості й скорботи
І легкий зблиск свічадного вогню
відіб’ється в її очах навпроти.
Це дивне відчуття краси,
Немов блукаючи росою ранньою,
Далекі срібнокрилі голоси
В душі озвалися луною життєдайною.
Думки спинилися, забракло мови,
Упертий дух смиренно похиливсь.
Що маревом здавалося колись,
Розквітло знов передчуттям знайомим.
Її він усміх ловить в безмірі очей,
А голос всотує крізь темні мури плоті,
І безліч непроказаних речей
Залишено на нескінченне потім...
На перехресті поглядів сумних,
На роздоріжжі потаємних значень
Єдиний спалах двох життів застиг
У фавстівським хаосі передбачень.
У мить відверту, як забракне слів,
Розірве час руки останній потиск,
Мелодія далеких голосів
Розбудить спляче серце через дотик.
І зовсім так, як п’ять століть тому,
Байдужий час кружлятиме по колу...
Акордів відголос у грі очей і рук
Щасливим сном до нього верне знову...
