Хто скільки б не йшов по життєвій дорозі,
А трапиться вибір зробить доленосний.
І лікті кусатимем на тім порозі:
Омріяний шлях густим терном порослий!
Як хочеться вірить, і йти, і боротись,
Та демони долі підніжки все ставлять!
Не раз об шипи нам троянди вколотись!
Кровинка й сльоза чорноту позбавлять!
А може покинути все й тихо здатись,
І в тіні бездонній пропасти навіки?
Чи стане за мрією сили ще гнатись?
В безвиході ми опускаєм повіки.
У вічі нам дивляться долі ворота,
І білі, і чорні – обоє німі,
Та чорні розпахнуті й кличе скорбота,
А білі відкрити ми маєм самі.
