/Майбутнє/
В тисячу тисяч останньому році,
Крайній в своєму ряду,
Я упаду на останньому кроці,
Тільки до неба дійду.
Й буду вдивлятися через повіки,
Наче крізь крашене скло,
Як у безодні застигло навіки
Мого життя ремесло.
В тому житті різнобарвні дороги,
Боженька звив у клубки
І поприв’язував їх за пороги,
А на порогах – жінки.
Слухають серце, вдивляються в небо,
Вірують в зміну епох,
Де неодмінно візьме їх до себе
Міцно заплющений бог.
/Безсонне/
100 ночей я не можу один заснути.
Закриваю повіки – тікають сни.
І здирається місяць на небо гнуте
За моєю частиною данини.
Воно винне мені всі зірки і хмари
Над вузькою дорогою вздовж людей,
Де лише на світанку слова задаром,
Доки вранішнє небо, як сум, бліде.
Доки сонце від сну протирає око,
Щоб шукати вчорашні свої сліди,
Доки прикро від вражень мені і доки
Не достало до щастя з ковток біди...
/Творче/
Все, що мені потрібно –
Коло відвертих слів,
Осінь і дощ, що дрібно
Б’ється в моєму склі.
А через тиждень муки
В місто ввійде зима –
Взяти мене на руки,
Й стане мене нема.
