Пустеля, навкруги пустеля
Із дикикх і безглуздих слів.
Нема ні ночей, ані днів.
Тут, мабуть , бісова оселя,
А може – ні?
Адже десь там далеко
Ще ледве жевріють вогні,
Курличе лагідно лелека,
І кличе, кличе: «Поможи!»
Та я бігу на зустріч ватрі,
Що палахкоче ув очах.
Чи встигну ще щось врятувати,
Допоки не загинув сам,
Допоки не поглинув страх?
Страх перед здібністю вбивати,
І бути вбитим. Бо однак,
Коли я був ще посполитим,
Коли я був іще юнак, -
Вже знав, що мусить все вмирати.
Душа лиш невмируща є,
Та за душей ніхто не плаче –
За тілом плачуть, що гниє.
Усе життя лиш боронились,
За волю власну борючись.
Ми бились, бились, - і добились,
Що й досі не свої – чиїсь.
Думки чужинськи, наче рідні,
Сповідуємо повсякчас.
Слова облудливі, огидні,
Слова пустельні, чужерідні
Повстали рідними для нас.
Вперед! На тихий голос ватри,
З очей заплющених що ллє,
Не славу – волю здобувати,
Поки надія іще є,
Допоки тіло ще жиє.
