- І не треба мені більше слова давати
Не вірю жодному звуку.
Як тебе я маю називати,
Переживши цю нестерпну муку?
В тихій кімнаті нас лишень двоє -
Друг мій колишній та я.
Не має більш жорстокішого горя,
Що доля підкидає немов сміття.
А за вікном, малює аквареллю осінь.
Найкоханіша пора!
Волосся моє йще не вкрила просідь
Але час, як крізь пальці вода.
У вічі друга я дивлюся -
Він же погляд свій ховає.
Хто б знав, як я боюся,
Що він мене зламає...
Ось зараз, зараз руку підійме
І затихне сердця биття
Постоїть, помовчить та й піде
Більш за осінь, я так і не покохав життя!
...Ось пролунав дзвінок
Відвернувшись від дзеркала, я відчиняти пішов
Нарешті спокусливий припинився танок
- Хто там? О, друже мій! Ти таки мене знайшов!
