На суміш вітрів вона плаче, як плаче осіннє листя,
по вікнах тектиме жаль і спонтанна дешева проза,
вона вип'є кави, ловитиме квіти із снігу. Й хтóзна,
куди подалась, точніше, куди вони вдвох подалися -
вона і її мовчання - шматок корабля і розбита щогла.
Ця епідемія виру самотності начебто оніміла, наче...
...раптом тиша ключем здійнялась у тепле повітря,
у неї терпіння, як меду солодкого, жовта палітра,
вона розмовляє із морем та пристанню. Бачиш
її білосніжний фільм у сумі зриває останню квітку.
Від того, що наболіло, вбирає приталі крила із льоду,
вона - порцеляна сьогодні, а завтра, як річ із вати,
м'яка та білява, обличчя - розмінна монета, карта,
розпач тримає в лялькових холодних руках. І згодом
зорі розсипле у чайну ложку -
хвилину втрати.
Але на суміш вітрів вона плаче, згубивши рядки життя
чи те що ховалось між ними, як вирок душі й метушні,
накладено вето на сльози, хоч як без них біль уві сні
стікатиме краплею смутку. Ніжною стане її щока.
Вона ще раз заплаче й топитиме серце із снігу
у теплій воді...
