На хвилях серед трав росу нищить битва.
Маленький народ страждає від жаги.
Смерть обнімає по черзі кожного без ритму,
а під деревом плаче трирічне дитя.
І хмари біжать - про це розказують іншим,
а деякі плачуть від гіркої ваги:
здається, що впадуть і не вистрибнуть більше,
як серце вистрибує із життя.
Росу збивають криками й ногами.
Вона падає на землю...
І оживляє її вроду, що зубами
хапає за підошву битву.
Беруть в полон дикого звіра.
Мордуючи питають, де його віра.
Віра їм? За що? Ніколи!
За вікном замку лунають танці.
Коли усе замовкло, його ведуть до страти.
Невірний дикий звір не буде їм молитись!
І він шукає те, що зможе лікувати.
Погляд стрів мале дитя. Біль переконує скоритись.
Зкоритись...
Пощада - швидка смерть.
Мовчання - довге катування.
Господь дає звірюці вибір...
І погляд в небо задає питання...
І його колють списом в серце -
у те єдине, що ще може битись.
Йому востаннє пропонують вклонитись.
Не буде звір коритись!
Пощада - швидка смерть.
Мовчання - довге катування.
Дитя у натовпі вільно дивиться.
Сокира. Замах. Чекання і зітхання.
